"...Третій Ангел просурмив і впала з неба велика звізда, що горіла, немов світильник. І впала на третину рік і на джерела вод. Ім'я цієї звізди — полинь. І третина вод стала полином. І багато людей вмерли від вод, тому, що вони гіркими стали..."

/Біблія. Новий завіт. Откровення святого Івана Богослова/.

І вед. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о першій годині 23 хв. 40 сек., коли всі спали безтурботним сном, над 4-м реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум'я. Почався новий відлік українського часу. Болісний, Гіркий. Печальний...

                Загадили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!

Ти відомий сьогодні кожному –

Не ім’ям своїм, а бідою.

Тою вулицею порожньою

Понад прип’ятською водою…

Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе!

У якому ти жив сторіччі?

Запеклись перестиглі ягоди,

Наче кров, на твоїм обличчі.

II вед. У ці дні ми привертаємо увагу, як української так і світової громадськості, до страждань людей, які зазнали і продовжують зазнавати дії радіації, а це 3 міл. ІОО тис. наших співвітчизників і жителів інших держав: Білорусії та Росії. Серед них і ті, хто захистив світ від страшної біди ціною свого здоров'я, а інколи й життя. Ми схиляємо перед ними голову.

Жорстокий, ніжний і свавільний світе,

Скажи скоріш, що діяти мені,

Тебе чи ненавидіти, а чи любити

У міражах чорнобильських вогнів?

Мовчиш... А серце жде і прагне слова,

Немов земля обвуглена — тепла

Людських долонь, котрі не пахнуть кров'ю,

Бо маками у полі проросла.

О, світе мій, твоя палає врода,

І полум'я шалено гоготить,

Обпалює епохи і народи,

І в мене мисль...

А час іде — не спить.

Не спить і серце, відповіді хоче

За всіх, хто жив, живе і буде жить...

Допоки нам дивитиметься в очі

Зловісний стронцій атомних страхіть?

З бідою, кажуть тільки ніч
Потрібно перебути.
І знову сни прийдуть до віч,
Та біль принишкне спрутом
А я принижений іду,
І дибиться дорога.
Несу у світ свою біду
Крізь сумніви й тривоги
Несу, неначе, немовля,
Що так зайшлося криком,
Аж захиталася земля
Тривожно й огнелико.

Хай світ довкруг її гуде,
Я буду колихати.
Її щоночі і щодень —
Біда повинна спати.
Віддати людям на землі себе
У кожнім добрім і гарячім слові,
Допоки світить небо голубе,
Допоки світ займеться із любові.

Віддати все: і доброту, і мсту,
Що не дадуть й камінню збайдужіти,
І навіть злість, і зненависть святу,
Що світ Ілюзій може спопелити.
 

II вед. Вони були серед перших, і першими пішли із життя. Коли їм у 1986 році сказали: "Треба”, вони нічого не питали, зібрали наспіх свої речі і поїхали в "зону". Працювали. Кожен з них поруч з тисячами інших робив там свою звичну справу. Сьогодні зрозуміло:  наслідки аварії на ЧАЕС могли б бути значно більшими, якби не самопожертва і мужність тих, хто був там у перші тижні після лиха

Чорнобильський дзвін
За ким же б’є він?
За тим, хто пішов
У високу блакить,
Щоб звідти на мудрість
Нам очі відкрить.
Щоб пам’ять не згасла,
Щоб ти пам’ятав
Як розлючений той
Там реактор палав.
Чорнобильський дзвін
Печаль і журба,
За ними б'є він
Кого вже нема...

Коли зловісна блискавиця
Сторуко в серце уп’ялась,
І опалила ваші лиця,
І в танці дикому зайшлась,
Коли вже й хмари спопеліли
У знавіснілому вогні, – 
Ви смерть приборкати зуміли
На тім, останнім рубежі.
Не віддали їй на поталу
Світанків наших ніжний щем,
Ви, як один супроти стали,
Пекельним січені дощем.
У тій жорстокій веремії
Ви до кінця тримали бій
І пронесли свої надії
Крізь вогнецвіт своїх надій.
Шумлять жита, як і раніше,
Пливуть у небі літаки…
За вас історія допише
Суворі подвигу рядки.

Зойкнула Земля чаїним криком:

- Сину, вбережи і захисти! –

Вийшла мати із іконним ликом:

- Йди синочку. Хто ж коли не ти?

Спалахнуло небо, впало крижнем:

-        Сину, вбережи і захисти! –

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

- Йди коханий. Хто ж, коли не ти?

.... І уже ні сина, ані мужа,

Лиш розверсті зоряні поля…

Та пліч опліч стали Біль і Мужність

Дух і воля, Небо і Земля.

Читець: Чорнобильський вітер по-душах мете,
Чорнобильський пил на роки опадає,
Годинник життя безупинно іде ...
Лиш пам’ять, лиш пам’ять усе пам’ятає.

Хіба ж я винен, що болить

Мені та рана до нестями,

І що на серці чорні плями

Лягають вибухом щомить?

І уявити не могли

(Тай хто б сказав),

Що так розквітне

Ота весна – свинцевим квітне

Серед литавр і похвали.

І вед. Важко знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити. Дорога, що веде в нікуди... Спорожнілі будинки з розбитими вікнами вдивляються у вічі, душу, в саме серце, наче вони кричать і благають про допомогу. Скажений вітер шугає порожніми квартирами, риплять незачинені дверцята. Холодом віє пустка... Жодної живої душі, а на  підвіконні залишена дитиною лялька. Вона, як згадка про щасливе минуле, як надія на добре майбутнє, як доказ  страшного сьогодення.

Читець: Мій біль, мій жаль, моя біда,
Моя ти пам’ять вічна.
Земля покинута й не та,
Отруєна й незвична.
Зелений край, колишній рай,
Краси шматки роздерті,
Отруйний дощ на чорний гай,
Тепер - це зона  смерті.
Колючий дріт, залізний щит,
Богом полишена земля,                             і
Сірий байдужий краєвид -
Мій біль, печаль моя...

             '
ІІ вед. Дорога в нікуди... Точніше, вона в Чорнобиль, але вона не має вороття. Чорнобиль... Раніше це слово асоціювалося зі спокоєм і красою, а тепер - зі смертю, скаліченими долями, з табличками біля криниці: "Пити воду - заборонено", "Радіація". А кращих криниць, здавалося, не було по всіх округах. Із прапраглибин били джерела дзвінкої води.  Чим більше води з криниці брати, то тим вона смачніша.

Завмер журавлик біля хати,
В цеберці - синя тиша.
Журавлик сам біля порога -
Нема кого вітати.
Вдивляється в німу дорогу,
Як вартовий на чатах...

Воді в криниці вік журитись,
Бо квіти в’януть тихо.
Як журавлю на те дивитись
І не зарадить лиху?

І ведучий. Евакуація. Цей термін воєнного часу, що жив тільки у пам’яті людей, які спізнали лихоліття часів Вітчизняної, увірвався в наше сьогодення. Його викликав чорнобильський ураган, вирвавши людей із обжитих ними місць, відірвавши від коренів, що єднали з рідною землею. Деяких вже похилого віку людей, відселених після аварії, тягне назад: тільки їм відомими стежками повертаються вони до покинутого дому. Так, їм гірко і страшно тут жити, вирощувати на забрудненій землі картоплю, тримати домашню худобу, але ці люди, названі в народі самоселами, ще більше бояться бути вигнаними звідси.

Це дуже боляче – жити в батьківській хаті за колючим дротом і бачити, як спустошується, поступово вмирає твоя найрідніша батьківщина.

Але ще важче знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити.

Зона.

На всій планеті до сьогодні ти одна,

На сотні літ приречена, приречена,

Тут совість кожного тобою опромінена,

Тобою біографія оміряна.

Ти ніби свіже унаочнення біди.

Чи ж коли-небудь цвістимуть тут сади?

Терпіть і ждать. Така тепер твоя судьба.

Терпи і жди. Триває наша боротьба.

А в тім селі - ні голосу, ні звуку,

І вікна випромінюють розпуку,

І двері навхрест дошками забиті,

І журавлі криничні сумовиті,

І тихий сад біля старої школи,

І дітям в ній не вчитися ніколи.

Навколо пустка і печаль біблійна,

Навколо смерть, незрима і повільна,

Зело і квіти стронцій роз’їдає,

І час посипає пісками

На полі, що шуміло колосками.

1І ведучий: Чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами славиться чорнобильська земля, та тільки до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986-го. Звідтоді ця земля стала називатися зоною. Тим страшним словом, що жило у фантастичному творі братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі». Тепер воно перейшло в нашу реальність, означаючи скалічену, непридатну до життя місцевість.

: В зеленім лісі я, була царівна,

В зеленім лісі я була жива…

Рудим став ліс, рудим стали тіні.

Рудою стала крона і трава.

Іржавий ліс. Пустеля. Мертва зона.

Апокаліпсис? Марсіанський краєвид?

Табличка: «Дихать і ходити заборонено!»

І незбагнене : «Не торкатися трави!».

1 ведучий: Людина теж частина природи. І постраждала вона не менше, аніж луги, ліси та звірі. Проте люди ще живуть і працюють на забруднених радіонуклідами територіях, ходять в школи і садки діти. Яке майбутнє чекає цих людей, та й чи є воно в них? Задумайтесь над протиріччям: чому з території, де гине природа, з’являються потворні мутанти.

Печеня пахне… Блимають зірки…

Вдягаються дівчата й парубки,

Щоб вийти на село гучним вертепом…

Вже все село ось-ось почне гулять.

В танку веселім гратимуться дітки…

…І на восьми ногах сліпе козля

З причиненої визирне повітки…

1І ведучий: Чорнобильська трагедія, як у дзеркалі, відбила наші стереотипи, стандартність мислення, прагнення до показухи, злочинне нехтування технологічною дисципліною.

Чорнобиль пред’явив нам суровий рахунок. Чи  стане квітнева трагедія 86-го  для нас уроком біди, яку ми, самі не підозрюючи того, виношували в собі? Адже Чорнобиль починався задовго до аварії, спочатку завершився духовний Чорнобиль – Чорнобиль наших душ.

: Тож коли над Чорнобилем ніч розірвало,

Біля горла відчували ми ядерний ніж,

Не  дивуймось, що в нас ця трагедія сталась,

Дивно інше – що тільки тепер, не раніш.

1 ведучий: Наша свідомість після Чорнобиля не могла залишитися такою, як була. Для багатьох людей – чесних і совісних – Чорнобиль став катарсисом, душевним очищенням і прозрінням.

2 ведучий:  Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС. А біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсиса.

Ні звуку, ні скрипу, лиш вітер
Гуляє в порожніх оселях...
Ще треба й таке пережити –
Безлюдні покинуті села.

Було село. І називалось Рудня.
На річці Жерев. Рудня Жеревецькою була.
Була на карті малюсінька краплина,
Вула... Була... тепер нема.
Родились діти там. Старі там помирали,
Корови паслись, чувся крик гусей.
Лелеки клекотіли над хатами,
І співом півень вдосвіта будив. людей.

Було село. Тепер села немає.
Там річка омивала береги
І люди там жили,
Тепер і їх немає -   
Роз’їхались по світу хто куди...

О Господи! За що таке прокляття
На мій народ, на рід мій, на село?
Прости нас, Господи, за сльози наші
І за молитви недосказані, прости.

Ви чули, як плаче спустошена Прип'ять,
За скоєний гріх розіп'ята живцем,
Прип'ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей.
І тихо ступає життя у полин,
І лине Чорнобильський дзвін.

Повертають люди в зону жити,
Де росте уражена трава,
Де вбивчий стронцій сіють квіти
й стала мертвою вода жива.

ІІ вед. Проходять роки після аварії на ЧАЕС. А біль не вщухає, тривога не покидає людей, пов’язаних із скорботним часом ядерного апокаліпсиса. Чорнобильська біда надовго залишиться у нашій пам’яті. Ще довго ми будемо відчувати на собі її наслідки, ще довго чутимемо її дзвони. Вони лунатимуть за тими, кого вже немає, кого не стане завтра, хто заплатив за чиюсь помилку своїм здоров’ям, життям.

І ведучий.

Вибух 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС призвів до викиду близько 300 млн. радіонуклідів в оточуюче середовище з активної зони станції, та спричинив радіоактивне зараження 53.4 тис. кв. км території України. 189 тис. га орних земель та 157 тис. га лісів стали непридатними для обробки через високий рівень радіоактивного забруднення.

ІІ ведучий.

Згідно зі ступенем забруднення радіонуклідами, територію України поділено на 4 зони: заборонена зона; зона обов'язкової евакуації; зона з правом евакуації; зона підвищеного радіаційного контролю. Заборонена зона містить 20 млн. одиниць аварійних радіоактивних викидів. Таке накопичення радіонуклідів у зоні спричиняє можливість їхнього проникнення за межі зони. Підчас повеней вода, потрапляючи на сильно забруднені території, змиває з верхніх шарів грунту значну кількість радіонуклідів і несе їх у Дніпро. Дніпро, разом з водосховищами, є джерелом води приблизно для 30-ти млн. мешканців України; отже він стає для них і джерелом радіоактивного зараження.

І ведучий.

Чорнобиль - не лише технологічна катастрофа. Це і людська катастрофа, вплив якої відчутний і сьогодні. Навіть тепер, коли останній працюючий реактор №3 зачинений, відлуння Чорнобиля стихне ще не скоро. Від аварії постраждало 7% населення України.

Не впізнаю - ні зблизька, ні здаля.
Це ти, Маріє, знов ідеш за гробом?
Тепер тут зона, а була земля...
Тут був чорнозем, а тепер - Чорнобиль.
Тут все - було. Який минулий час!
З яких похмурих неземних граматик?
Чи тут вже апокаліпсис почавсь?
Чи знов пройшли тут гунни і сармати?
Все хоче народитися і жить.
І розцвісти. І збутись. І любити.
І вільний кінь вздовж берега біжить,
Не знаючи, що він уже убитий.

Летять журавлi пiд Чорнобильським небом

Чорнобиль. Чорнобиль. Почуй же цi жахи.

Як стогне земля вiд праху людського,

Як ворон кричить про всi твої страхи,

А ти в ковпацi i не чуєш нiчого

Тобi все одно, стальний ти вiд вiку

I серце стальне в тебе, кров i душа.

Стомились з роками ми жити в цих лiках,

Надiю в життi нам даєш не спiша.

Заснуло все — i звiрi, й птицi,

I люди ходять, мов чумнi.

Не п'ють джерельної водицi.

Стускнiли очi в них яснi.

Спить земля, почорнiла вiд болю.

Змерзлась в грудку душа i болить.

Синку, вернись! Будь же зi мною!

Мати в тривозi ночами не спить.

Не зможу прийти я до тебе, матусю,

Не клич мене, рiдна, нi вдень, нi вночi.

Я вже не радiю, я вже не смiюся.

Спить Чорнобильське небо на моєму плечi.

Летять журавлi пiд Чорнобильським небом,

А мати в сльозах проводжає їх знов.

Може, й ти серед них вiдлiтаєш на небо,

Ти проснешся, мiй синку, ти тiльки заснув...

Чорнобильське небо страшне i похмуре.

Стальнi простирадла на землю лягли.

Чорнобильський кат вiдродився в натурi.

В кайдани пiймать ми його не змогли.

І вед. А зараз послухайте монолог-спогад «ЗАБУДЬТЕ ЧОРНОБИЛЬ!»

Я мрію назавжди забути квітень 1986-го. Чи то пак, “Чорнобильську трагедію”.

Я хочу, щоб про це ніхто і ніколи не згадував. Щоби сьогодні ввечері не було чергового концерту “з нагоди якогось-там-річчя Чорнобильської катастрофи”, щоб не показували фільму “Сталкер”, щоб не розказувала Ліна Костенко про свою подорож у Зону, щоб не говорили чиновники про те, що і в яких кількостях зроблено для постраждалих від Чорнобильської катастрофи, щоб не розповідали активісти із Чорнобильського фонду про те, що держава не турбується... Я хочу просто все забути. Раз і назавжди. Я хочу, щоб мій батько перестав ділити свої спогади на “до війни” та “після війни”. Я хочу стерти зі своєї медичної картки в поліклініці червоні літери – “евакуйована з Чорнобильської зони”. Я не знаю, чи люди вчаться на помилках. Зате я точно знаю, що люди бояться того, чого не розуміють. Після 86-го вийшло безліч книжок та було знято безліч фільмів про те, як відбувалася ліквідація аварії та евакуація людей із зони. Та ніхто не писав про те, що “евакуйовані” не хворі і не заразні. Напевно, тому у дворі  мені в спину кричали “чорнобильський їжачок”. І, напевно, саме тому один мій приятель не дозволив мені проїхати в тролейбусі безкоштовно (була така пільга), тому що він не хотів, щоб люди дивилися на мене якось не так, – йому було соромно. Зрештою, здається, і сьогодні ставлення до чорнобильців – приблизно як до хворих на СНІД – усі розуміють, що не заразишся, але руку потискати страшно.

Мені страшно. Страшно, що я не можу забути квітня 86-го. Паніку, автобуси, дозиметри, якими постійно хтось обстежував. Одяг, який міняли з кожної нагоди. А ще – своє довге волосся, яке заледве не обстригли, тому що хтось сказав батькам, що воно багато “набирає”. А ще я не зможу забути справді чудового табору на Чорному морі, куди відправили мало не всіх дітей із зони. І де майже щодня давали шоколад та пекли прекрасні пироги з яблуками. От тільки чомусь надто часто вихователям нашого молодшого загону доводилося відповідати на питання, коли приїде мама. А я там писала слізні листи до батьків. Одному – кудись у Росію, а іншому в якесь атомне містечко України – батьки влаштовували наше подальше життя.

А ще я не забуду того, як знову була там. Рівно через 10 років після аварії. Під час практики в київській газеті, де запропонували зробити матеріал. Тоді я не розуміла, куди їду. Я просто їхала на таку собі екскурсію у Прип’ять, місто, де пройшло моє дитинство. Весело розмовляючи з такими ж туристами. От тільки після чергового шлагбауму мені перехотілося говорити. Похилені хати, запущені сади, розвалені криниці-журавлі...

А потім нас перевдягнули у спецодяг і ми в’їхали в Місто. Місто, яке колись зображали на карті лише найбільшого масштабу, а сьогодні відоме усім.

Прип’ять – містечко, збудоване за всіма правилами радянської архітектури, – купа бетонних “коробок”. Але було там ще багато води і сосен, багато сонця й зелені. Безліч птахів і комарів, наявність яких ти відчував повсякчас... А тут раптом зовсім тихо. Я більше ніде і ніколи не чула такої тиші. Це – коли жодного звуку довкола, окрім твого голосу. І здається, що тут немає навіть луни. Ти закричиш, а слова впадуть тобі до ніг.

Я думала, що буде страшно. Жодного страху. Тому, що це Місто було мені незнайомим. Я не впізнавала вулиць. Там, де мала би бути тополина алея, були лише пеньки, а там, де колись була величезна трояндова смуга, гордість міста, – лише бур’яни. Зрештою, всюди трава по пояс. Зелені аж забагато. Але дорогу до проспекту Леніна, 19 знайшла безпомилково. Чомусь була впевнена, що у двох кімнатах моєї квартири нічого не змінилося. Що я зайду, а там – усе, як раніше. А було зовсім порожньо. Я чула позаду себе якісь слова про плановий вивіз, про хвилю мародерства... А перед очима до неможливого точно спливали деталі моєї дитячої кімнати. І чомусь “Лісова школа” – книжка, яку мама читала перед сном. І саме тут стало страшно. Страшно через те, що там, де було моє ліжко, нічого немає. Страшно, що я повернулася не в місто, де колись жила, а в нікуди. Тому що тут немає сусідського ненажерливого кота Яшки, тут узагалі немає котів. Тепер тут немає нічого – тільки люди. І, напевно, тільки присутність людей стримала тоді від крику. А ввечері в Києві я зрозуміла, чому люди, які працювали тут під час ліквідації, багато пили, на місцевому сленгу це називалося “ганяти шитіків”. Я нічого не “ганяла”, я просто пила. Не п’яніла і плакала. Тому що мене позбавили Міста. Міста, вулицями якого я мала б водити свою дитину і розповідати: от, коли я була така, як ти, то втікала зі школи в цей кінотеатр...

А потім мені не хотілося нічого і нікому розповідати. Про це мовчать. І я мрію, щоб ніхто не нагадував про те, що було 28 років тому.

Читець:  Подай у душі доброго вогню -
Хай воскресає світ животворящий,
Хай до нащадків озоветься пращур,
Хай древній рід збере свою рідню.

Очисть від скверни воду нам і кров
Хай доля нас завчасно не займає...
Пошли нам, Боже, згоду і любов,
І той вогонь, що в світі нас тримає.

І вед. "Мирний атом" став для України і прилеглих земель гірше війни. Збитки від аварії на ЧАЕС доведеться відшкодувати ще дуже довго...

ІІ вед. Доземно схиляємося в подяці перед ліквідаторами цієї страшної аварії і тим, кого немає поруч з нами. Перед живими. Перед пам’яттю до часу померлих від радіаційного смерчу